Вадим ГРЕЧАНІНОВ
Президент Атлантичної Ради України

6 серпня — Всесвітній День за заборону ядерної зброї
22 червня 2009 року в Києві, у Дипломатичній академії при МЗС України за підтримки Фонду імені Фрідріха Еберта пройшла міжнародна конференція на тему «15 років без’ядерного статусу: досвід і гарантії безпеки України», у якій взяли участь більше 50 представників національних і закордонних політичних та суспільних кіл, у тому числі колишні міністри закордонних справ України А. Зленко і Б. Тарасюк та інші відповідальні особи, які в 1990-х роках займалися питаннями ядерного роззброєння України.

Так сталося, що моя участь у цьому процесі розпочалася з самого початку створення Міністерства оборони і Збройних Сил України, а саме з вересня 1991 року, коли в країні стали широко декларувати повне і якнайшвидше ядерне роззброєння. Так, у Постанові Верховної Ради від 24 жовтня 1991 року говорилося: «...Україна проводить політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї і компонентів її базування, розміщених на території України. Вона має наміри виконати це в мінімальні строки». Звичайно, вже тоді серед частини патріотично налаштованих депутатів і громадськості переважала думка щодо необхідності залишити ядерну зброю в розпорядженні України. Загалом, у країні відносно ядерного роззброєння були різні думки, як серед громадськості, так і військових, і навіть серед фахівців.

У зв’язку з цим вже з кінця 1991 — на початку 1992 року в Києві велися дослідження щодо можливості створення автономної системи управління міжконтинентальними балістичними ракетами (МБР), що базуються на території України, незалежно від Москви. Це угруповання складало 176 стаціонарних МБР: 130 рідинних по шість боєголовок кожна і 46 твердопаливних по десять боєголовок, які мали дальність польоту до 11 тис. км. Разом з 44 важкими стратегічними бомбардувальниками ТУ-95 МС (25 од.) і ТУ-160 (19 од.), оснащеними ядерними крилатими ракетами класу «повітря-земля» великої дальності (1080 од.) і кількома сотнями одиниць тактичної ядерної зброї, українське ядерне угруповання за своєю кількістю і потужністю посідало третє місце в світі після Росії і США.

Сьогодні це вже не таємниця, але тоді мало хто знав, що в Центрі оперативно-стратегічних досліджень, створеному в Головному штабі Збройних Сил України, на досить високому науковому рівні пророблялася ідея забезпечення українському вищому керівництву самостійно (на основі власного рішення — в разі потреби) здійснення пуску МБР. У процесі роботи стало зрозуміло, що таку систему можна створити. Однак надалі аналіз деяких технічних факторів, термінів придатності і можливого збереження ракет, перегляд усього циклу старту і польоту ракети в космосі, пролонгація її траєкторії і визначення точки падіння показали, що самостійно Україна ці проблеми не вирішить. Отже, роботи в Центрі були припинені.

У цей період Україну відвідують різні делегації, в основному з Москви і Вашингтона, загалом зі «шляхетною» метою — допомогти визначитися з ядерною зброєю. Але конкретні установки і дії в цих офіційних і неофіційних представників двох держав не збігалися. Якщо головним завданням американців було довести, що Україна не повинна зберігати ядерну зброю і має якомога швидше визначитися в цьому питанні, а США можуть допомогти в роззброєнні щодо стратегічних МБР, то напрям діяльності російських делегацій мав інший характер. Ціль була та сама: Україна не повинна бути ядерною в сенсі володіння ядерною зброєю, але методи переконання були іншими. Це був силовий тиск: віддайте нам безоплатно ядерну зброю, вам вона не потрібна, бо ви не здатні застосувати таке угруповання стратегічного ядерного озброєння. При цьому було зрозуміло: Росія прагнула того, щоб МБР на території України залишалися під її контролем і, по суті, складали єдине, кероване з Москви, угруповання. Такий підхід давав їй значні переваги щодо скорочення за Договором СНВ-1, яке можна було виконати за рахунок українських ракет, не зменшуючи угруповання на своїй території. І в тому, що українські стаціонарні комплекси — це цілі першого удару, які зменшили б кількість таких цілей на території Росії, і в тому, що МБР зі стартових позицій на українській території ніяк не можуть бути націлені на об’єкти Росії, а тільки більш віддалені. Підтекстом цієї аргументації була, звичайно, і політична мета: зберегти Україну в полі свого впливу і не дати США втрутитися в процес повного ядерного роззброєння нашої держави. Російське керівництво вбачало для себе конкретну небезпеку в іншому — у тактичній ядерній зброї, яка знаходилася в Україні, була мобільною і дальність дії її досягала кількох сотень кілометрів. Напевно, з цієї причини всі тактичні ядерні заряди вже були вивезені на російські заводи для знищення ще в першій половині 1992 року.

Ситуація ж в Україні щодо того, бути чи не бути їй ядерною, все ще залишалася невизначеною. Єдиної думки у керівництва держави не було. Так, Президент України у своєму листі президенту США від 7 травня 1992 року запевняв, що «...Україна забезпечить знищення всієї ядерної зброї, включаючи стратегічну наступальну зброю, розміщену на її території». У свою чергу, прем’єр-міністр України Леонід Кучма, обґрунтовуючи свою позицію з цього питання, у виступі в Верховній Раді у 1993 році ратував за збереження в Україні найефективнішої і могутньої складової українського ядерного потенціалу — 46 твердопаливних МБР СС–24 (460 ядерних боєголовок). Аргумент був один — ракети мають тривалі терміни зберігання, а тому їх не слід знищувати. Звичайно, такий варіант для України був неприйнятним, адже процес приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року, який обговорювався у країні протягом 1992–1994 років, вимагав повного звільнення України від усіх видів ядерної зброї.

Існували різні думки щодо цього і в українському парламенті. Патріотично налаштована частина депутатів, яка слабко володіла, скажімо, предметом, наполягала на збереженні ядерної зброї в країні, прагматики сумнівалися. У свою чергу, США побоювалися, на відміну від Росії, українських МБР, частина яких була націлена на об’єкти ураження в Америці. У 1992 році з ініціативи США в Києві була проведена серія тристоронніх зустрічей Україна-Росія-США, в ході яких американці запропонували попередньо обговорити питання про можливу оплату процесу ядерного роззброєння України, а також визначення компенсації для Росії.

Поступово поряд з технічним вимальовувався і політичний бік проблеми. Поставало питання: навіть якби Україна мала технічні можливості, проти кого, навіть гіпотетично, вона може планувати застосування ядерної зброї міжконтинентальної дальності? Адже ті географічно віддалені цілі для ракет, на які вони раніше були спрямовані, перебуваючи у складі Ракетних військ стратегічного призначення Радянського Союзу, залишалися на території держав, які, за існуючою термінологією, ніяк не могли бути вже віднесені до «ймовірного супротивника» для сучасної України.

Така політична ситуація склалася, по суті, зразу після розпаду СРСР. Вважаю, що ці політичні обставини, які доповнили перераховані вище технічні труднощі, привели до того, що в Україні остаточно визріла думка про повне ядерне роззброєння. Постало конкретне запитання: а за які кошти і як це здійснити? У США, дійсно, з великим побоюванням ставилися до наших невпевнених дій. Показовим в цьому сенсі був діалог між міністром оборони США Лесом Еспіним і його українським колегою Костянтином Морозовим у Вашингтоні в серпні 1993 року. За легким ланчем, напевно, вперше на такому рівні обговорювалося питання ядерного роззброєння України і можливої компенсації за цей сміливий, але поки що не підготовлений крок. Відповідь Еспіна на запитання Морозова про допомогу здавалася нелогічною: «Ми не можемо пояснити нашим платникам податків, чому вони повинні платити за знищення ракет, які на них спрямовані». Я запам’ятав ці слова, хоча здавалося, що таке прохання можна тільки заохотити. І фактично переговорний процес після цього пішов більш предметно.

Вже наступного року офіційна українська делегація на чолі з наступним міністром оборони України Віталієм Радецьким побувала в США й у штаті Невада в районі дислокації угруповання МБР, яке підлягало знищенню, взяла участь у підриві однієї з шахтних установок. Таким чином, українцям продемонстрували, як це робиться. Під керівництвом місцевої бригади фахівців шахту безпосередньо підірвали міністр оборони України і заступник-помічник міністра оборони США, одночасно натиснувши кнопку підривного пристрою. Показово, що при цьому була присутня й зацікавлена американська родина — власники землі, яку держава взяла у них в оренду на 50 років. Ці люди контролювали відносне збереження своєї землі після такого тривалого її використання і проведеного вибуху. Таким чином, мета візиту полягала і в тому, щоб обговорити питання ліквідації угруповання стратегічних МБР на території України і навіть підібрати бригаду фахівців-підривників.

Мабуть, є сенс зупинитися на питанні, що, власне, являє собою процес ліквідації МБР і чому треба підривати шахтні установки. Він офіційно визначений у відповідному Договорі між Радянським Союзом і США і підлягає безумовному виконанню. Такі складні, громіздкі і дорогі операції були, по суті, проведені в Україні до 2000 року з усіма 176 ШПУ і МБР. За загальними оцінками, це обійшлося США в мільярд доларів. Але в результаті шляхом переговорів, пошуку і знайдення консенсусу між обома державами мирним шляхом було ліквідоване третє у світі ядерне угруповання МБР.

Процес ядерного роззброєння України вимагав узгодження і з Росією. З цією метою в січні 1994 року була підписана так звана тристороння Заява президентами Росії, США й України, яка, по суті, визначала порядок ліквідації ядерного угруповання в Україні і встановлювала, яка з трьох держав за що відповідає і що за це «одержить». Суть домовленостей зводилася до наступного: Україна вивозить всі ядерні боєприпаси у Росію, де вони були вироблені і мали бути знищені. За це вона одержує від Росії твели — пальне для АЕС, що забезпечує їхню роботу протягом визначеного часу. Україна за допомогою технологій і матеріальної допомоги США приступає до ліквідації всіх 176 МБР та їх шахтно-пускових установок. За прийом і ліквідацію ядерних зарядів з України Росія одержує компенсацію від США в розмірі 100 млн. доларів, а США — політично-військовий результат: знищується третє в світі за величиною ядерне угруповання без серйозних фінансових витрат і політичних ускладнень для Америки.

Виникає запитання: хто з учасників цієї знаменної політичної «угоди» більше постраждав, а хто виграв? Виграли, безумовно, США, програла Російська Федерація. А що ж Україна? Можна погодитися з тим, що такі дії зміцнили тоді її політичний авторитет у світі, але тільки на деякий період. Вже наприкінці 1994 року, а саме 4–5 грудня, в рамках Будапештського самміту країн — учасниць ОБСЄ президентом Л. Кучмою і лідерами трьох ядерних держав — Росії, США і Великобританії був підписаний меморандум «Про гарантії безпеки України у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Це мав бути документ, який фіксував зобов’язання ядерних держав щодо національної безпеки України відповідно до загальноприйнятих принципів міжнародного права. Крім того, у цей же день в однобічному порядку гарантії безпеки були надані Україні Францією і Китаєм. На жаль, цього, як показав подальший розвиток подій на міжнародній арені, не відбулося. Пояснення ядерних держав, які підписали меморандум, зводяться до того, що не був створений відповідний «механізм».

Позбавившись ядерної зброї, здатної відігравати роль стримування і навіть попередження нападу агресора, Україна повинна була створити звичайний (без’ядерний) військовий компонент, який би деякою мірою служив фактором стримування нападу. Цей еквівалент, як показує світовий досвід, може базуватися на використанні найбільш ефективних родів військ зі звичайним озброєнням: ракетних військ, ударної авіації, тобто сил, які мають високу ефективність, маневреність, оперативність і точність застосування. У цьому зв’язку позитивним моментом для України можна вважати збереження права на виробництво й оснащення армії ракетними установками типу «земля-земля», які мають дальність застосування до 500 км і відповідають вимогам Договору про РСМД до класу ракет малої дальності. Насправді ж в Україні поки що немає достатнього еквівалента навіть тактичній ядерній зброї у вигляді звичайних ефективних озброєнь. Тільки в 2008–2009 роках з’явилося розуміння необхідності цього. Безумовно, зовнішньої небезпеки для України, подібній до загрози застосування СЯС в Європі, немає, але деградація армії, постійне зниження боєздатності цього основного інструмента зовнішнього захисту держави, викликають ностальгію по ядерній зброї, у першу чергу тактичного масштабу.

Чи не був крок, зроблений Україною, передчасним у світовій політиці? Чи викликав він відповідну реакцію з боку держав, які володіють ядерними технологіями? Навпаки, після вивезення з України ядерних боєприпасів з’явилися нові ядерні держави — Індія, Пакистан і Північна Корея. Стало зрозуміло, що Ізраїль вже давно ядерний і незабаром про це заявить Іран.

Отже, головним політичним підсумком є те, що в результаті ядерного роззброєння Україна увійшла до міжнародного співтовариства як серйозний контриб’ютор системи європейської і світової безпеки. Вважаю, що незважаючи на те, що добровільне ядерне роззброєння України не послужило прикладом для інших держав, це був вірний крок для молодої країни.