Так сталося, що моя участь у цьому процесі розпочалася з самого початку створення Міністерства оборони і Збройних Сил України, а саме з вересня 1991 року, коли в країні стали широко декларувати повне і якнайшвидше ядерне роззброєння. Так, у Постанові Верховної Ради від 24 жовтня 1991 року говорилося: «...Україна проводить політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї і компонентів її базування, розміщених на території України. Вона має наміри виконати це в мінімальні строки». Звичайно, вже тоді серед частини патріотично налаштованих депутатів і громадськості переважала думка щодо необхідності залишити ядерну зброю в розпорядженні України. Загалом, у країні відносно ядерного роззброєння були різні думки, як серед громадськості, так і військових, і навіть серед фахівців.

У зв’язку з цим вже з кінця 1991 — на початку 1992 року в Києві велися дослідження щодо можливості створення автономної системи управління міжконтинентальними балістичними ракетами (МБР), що базуються на території України, незалежно від Москви. Це угруповання складало 176 стаціонарних МБР: 130 рідинних по шість боєголовок кожна і 46 твердопаливних по десять боєголовок, які мали дальність польоту до 11 тис. км. Разом з 44 важкими стратегічними бомбардувальниками ТУ-95 МС (25 од.) і ТУ-160 (19 од.), оснащеними ядерними крилатими ракетами класу «повітря-земля» великої дальності (1080 од.) і кількома сотнями одиниць тактичної ядерної зброї, українське ядерне угруповання за своєю кількістю і потужністю посідало третє місце в світі після Росії і США.